Відділ освіти та ММК

МЕТОДИ НАВЧАННЯ. СЛОВЕСНІ МЕТОДИ  НАВЧАННЯ

Методи навчання - це основні шляхи, способи навчальної роботи вчителя та учнів, за яких отримують певні знання, вміння і навички.

Методи навчання - це такі способи взаємопов'язаної діяльності тих, хто навчає і тих, хто навчається, які дають останнім змогу оволодівати соціальним досвідом і переосмислювати власний,  сприяють визначенню найефективніших у конкретних умовах способів управління навчально-пізнавальною діяльністю учнів, спрямованою на досягнення мети навчання.

Методи навчання - це упорядковані способи діяльності вчителя й учнів, спрямовані на ефективне вирішення навчально-виховних завдань. Серед методів навчання виокремлюють два види: метод навчання як  інструмент діяльності вчителя для виконання  керівної функції - научіння, а також метод навчання як спосіб пізнавальної діяльності учнів з оволодіння знаннями, уміннями і навичками - учіння. Загальні методи навчання є багатовимірним педагогічним явищем, що містить у собі низку аспектів:

- гносеологічний (відповідність закономірностям пізнання);

- логіко-змістовний (використання методів навчання відповідно до законів мислення і змісту навчального матеріалу);

- психологічний (врахування психологічних механізмів пізнання);

- педагогічний (досягнення навчальної мети).

Класифікація методів навчання – групування методів за певними ознаками, з певних позицій і встановлення між ними зв’язків; це поділ їх на тій або іншій підставі на конкретні групи, а також на підгрупи:

Догматичний – придбання знань у готовому вигляді;

Дослідницький – добування знань і вмінь шляхом проведення спостережень, постановки дослідів, вимірювання, шляхом самостійного знаходження початкових даних і прогнозування результатів роботи;

Евристичний – засвоєння знань і вмінь шляхом міркувань, що потребують здогадки, пошуку, винахідливості, що має передбачатися в питанні (завданні);

Метод стимулювання інтересу до навчання – пізнавальні ігри, навчальні дискусії, створення емоційно, емоційно-етичних ситуацій;-

Метод стимулювання відповідальності – переконання, пред’явлення вимог, вправи на використання вимог, заохочення, осуду;

Метод усного контролю і самоконтролю – індивідуальний досвід, фронтальний досвід, усна перевірки знань, деяких розумових умінь;

Метод письмового контролю і самоконтролю – контрольні письмові роботи, письмові заліки, програмований контроль, письмовий самоконтроль;

-Метод лабораторно-практичного контролю і самоконтролю – контрольно-лабораторні роботи, контроль виконання практичних робіт, програмований контроль лабораторної роботи, лабораторно-практичний самоконтроль;

Метод програмованого навчання – особливий вид самостійної роботи учнів над спеціально переробленим навчальним матеріалом, суттю якої є, з погляду завдань розумового розвитку учнів, жорстке управління розумовою діяльністю навчання. Програма при цьому є дидактичним засобом;

Пояснювально-ілюстративний – відображає діяльність учителя й учня, значення якої полягає в тому, що педагог повідомляє готову інформацію різними методами, з використанням демонстрацій, а учні сприймають, осмислюють і запам’ятовують її, за необхідності відтворюючи отримані знання;

Проблемний виклад – розрахований на залучення учнів до пізнавальної діяльності в умовах словесного навчання, коли вчитель сам ставить проблему, сам показує шляхи  її розв’язання, а учні  уважно стежать за ходом думки вчителя, міркують, переживають разом з ним і тим самим включаються в атмосферу науково-доказового пошукового мислення;

Репродуктивний метод – сприяє формуванню знань (на основі заучування), умінь і навичок (через систему вправ). При цьому управлінська діяльність учителя полягає в доборі необхідних інструкцій, алгоритмів й інших завдань, що забезпечують багатократне відтворення знань або вмінь за зразком;-  

Частково-пошуковий, або евристичний, метод – використовують для підготовки учнів до самостійного розв’язання пізнавальних проблем, для навчання їх виконання окремих кроків рішення, окремих етапів дослідження.

Словесні методи навчання

Одним з найпростіших і водночас найпоширеніших методів у процесі навчання є розповідь:

– науково-популярна розповідь (грунтується на аналізі фактичного матеріалу);
– художня розповідь (образний переказ різноманітних фактів, подій, вчинків тощо);
– розповідь-опис чи оповідання (послідовний виклад основних ознак, особливостей предметів і явищ довкілля, наприклад опис історичних подій).

Основні педагогічні вимоги до розповіді: пізнавальна та виховна спрямованість; достовірність та наукова обгрунтованість фактів; достатня кількість яскравих прикладів, які доводять викладені положення; чітка логіка і достовірність викладу; образність й емоційна забарвленість; наявність елементів особистої оцінки і ставлення педагога до змісту матеріалу, який вивчається; висока культура мовлення педагога (чіткість, доступність, правильність, особистісна забарвленість).

Пояснення.

Пояснення виконує свою навчально-виховну функцію тільки тоді, коли педагог постійно пам'ятає про такі його елементи: пізнавальний, рефлексивний, емоційний і нормативний. Певна модуляція голосу, правильне мовлення і слушно вибрані слова, які відповідають рівневі розвитку учнів, відіграють суттєву роль у поясненні. Воно має впливати на емоційно-почуттєву сферу особистості учня, і тому вчителі повинні емоційно забарвлювати зміст матеріалу, що вивчається. Для підсилення ефекту пояснення можна також використовувати різні наочні засоби (картини, таблиці, моделі, муляжі тощо).
З практики дидактично-виховної роботи відомо, що надмірне збільшення часу на пояснення викликає стомлюваність і зниження уваги учнів. Цей недолік можна компенсувати епізодичним уведенням до пояснення елементів дискусії, опитування, розповіді та різноманітних прийомів проблемного навчання.

Ефективне використання методу пояснення вимагає:

1. Докладного й чіткого формулювання навчального завдання, сутності проблеми, яка вивчається;
2. Послідовного розкриття причинно-наслідкових зв'язків;
3. Наявності переконливих прикладів, аргументів і доказів;
4. Використання порівняння, зіставлення, аналогії, бездоганної логіки викладу тощо.

Пояснення як самостійний метод викладу навчального матеріалу може становити суттєвий прийом інших методів навчання, наприклад лекції, показу, практичного заняття.

Лекція.

Її типові ознаки – системність, логічна послідовність, строга структурність, наукова обгрунтованість, які полегшують її сприйняття і розуміння; тривалість (як правило, дві навчальні години); запис плану і рекомендованої літератури; введення і характеристика певних загальних і наукових аспектів; розкриття й деталізація навчальної проблеми; завершальні висновки педагога; відповіді на запитання учнів.

За відповідної підготовленості учнів можна  застосовувати:

• курсові та монографічні лекції;

• лекції-дискусії;

• лекції-консультації;

• програмовані лекції;

• лекції з використанням техніки зворотного зв'язку.

ефективність лекції залежить від таких факторів:
– старанної підготовки основних положень лекції та їх наукової й методичної обгрунтованості;

– доречного забезпечення лекції наочними та іншими засобами;

– відповідного оформлення та технічного забезпечення місця проведення лекції;

– вдалого, невимушеного початку лекції;

– постійного підтримування двостороннього інтелектуально-емоційного контакту з учнями, заохочення до діалогу, доведення змісту лекції не за допомогою гасел та загальних слів, а науковою аргументацією;

– доступного, послідовного й дохідливого викладу матеріалу та його зв'язку з попереднім навчанням і соціальною практикою;

– застосування під час лекції різноманітних прийомів активізації уваги учнів та актуалізації їхніх знань (наприклад, пояснення, ілюстрація, демонстрація, фільм, телебачення тощо);

– прагнення зробити лекцію не тільки джерелом певних знань, а водночас надати їй консультаційної та орієнтовної функції щодо подальшого самостійного вивчення й дослідження учнями даної навчально-пізнавальної проблеми;

– синхронізації змісту матеріалу, що викладається, з відповідними навчальними посібниками, підручниками, інструкціями та засобами наочності;

– простого, природного, емоційно насиченого і науково обгрунтованого викладу змісту лекції;

– конспектування основних положень лекції як її обов'язкового елемента;

– урахування групових та індивідуальних інтересів учнів тощо.

Колективну навчально-пізнавальну роботу й активний взаємозв'язок вчителів і учнів забезпечують бесіда, мозкова атака, інтелектуальна розминка, дискусія тощо.

БЕСІДА

Основні різновиди навчальної бесіди:

1. Вступна (як правило, проводиться перед початком навчальної роботи з метою з'ясувати розуміння учнями запланованих навчальних заходів і перевірити їхню готовність до певних навчально-пізнавальних дій);
2. Бесіда-повідомлення (базується на спостереженнях, певних документах тощо);
3. Бесіда-повторення (проводиться для закріплення навчального матеріалу);
4. Контрольна (використовується для перевірки засвоєних знань);
5. Репродуктивна (використовується для відтворення матеріалу, який було засвоєно раніше);
6. Катехізисна (спрямована на відтворення відповідей, які вимагають тренування пам'яті);
7. Евристична (педагог за допомогою вміло поставлених запитань скеровує учнів на формування нових знань, висновків, правил, законів, логічних обгрунтувань на основі наявних знань і досвіду).

Метод бесіди використовується, коли проблеми, які слід обговорити, є надмірно складними й учні не в змозі їх зрозуміти самостійно та під час проведення занять іншими методами. Бесіду можна застосовувати як окремий прийом навчання під час лекції для більш дохідливого пояснення або після лекції для поглиблення знань, які вимагають додаткової самостійної роботи, а також з метою обговорення і контролю рівня опанування матеріалу.

Незалежно від мети методика бесіди складається з таких частин:

1. Вступна (нагадування й виклад основної інформації, яка стосується методики та змісту проведення бесіди);
2. Основна (ознайомлення з новими проблемами, їх зв'язок з попередніми знаннями, відповідне їх обговорення й аналіз, спільне обгрунтування);
3. Заключна (підсумок результатів обговорення, аналіз і оцінка відповідей учнів, завдання для самостійної роботи й рекомендації щодо застосування отриманих знань у практичній діяльності).

Дискусія.

Ефективну дискусію характеризує розмаїття думок, бажання відшукати найбільш прийнятний варіант розв'язання дидактичної проблеми й активна участь у ній співрозмовників. Порівняно з лекцією та бесідою вона створює сприятливіші умови для активізації учнів і впливу на їхню психіку, зокрема на творчу уяву. Дискусія вимагає від учнів не простої відповіді на запитання, а навпаки – обгрунтованого, емоційно забарвленого та змістовного варіанта розв'язання дидактичної проблеми, ясного і чіткого висловлювання своїх думок. Вона викликає сильні емоційні почуття в учасників, сприяє виникненню різних групових соціально-психологічних явищ, формує навички колективної роботи й уміння вислухати позиції інших учнів.
Різні види навчальної дискусії можна застосовувати під час дидактичної роботи з різними категоріями учнів.

Спостережна дискусія (участь у ній бере визначена частина учнів, а інші – тільки спостерігачі);

Багаторазова дискусія (учні спочатку вивчають і розглядають проблему в малих групах, а потім дискутують всім класом);

Лімітовану дискусію (в групах із 5-7 осіб протягом 5-10 хвилин обговорюються певні дидактичні проблеми);

Конференційну дискусію (вимагає всебічної підготовленості кожного учасника і тому відбувається, як правило, тільки в навчальних колективах з відповідною розумовою підготовкою, наприклад в інститутах, де навчальні проблеми обговорюються в секціях, а тільки потім на пленарному засіданні).
Деякі види дискусії стали самостійними методами навчання. Це, наприклад, круглий стіл, «мозкова атака» тощо.

Навчальні дискусії можуть викликати інтерес до предмета тільки за умови вмілої їх організації. Попередня підготовка педагога полягає у визначенні дидактичної проблеми (а звідси й теми дискусії), її поділу на питання для обговорення. Підготовка учнів включає ознайомлення з різноманітною літературою на тему дискусії.

Методика проведення дискусії складається з трьох етапів: на першому – відбувається зацікавлення учнів проблемою дискусії, на другому – дискусія власне дидактичних проблем, на третьому – підсумовування і формулювання висновків.

Головну роль у забезпеченні ефективності дискусії відіграють правила її ведення. Творча ініціатива педагога та активна участь учнів мають вирішальне значення. Дидактично-виховної мети дискусії буде досягнуто тільки за умови дотримання всіма її учасниками таких правил:

1. Точне визначення навчальної проблеми, що підлягає обговоренню;
2. Докладне уявлення про методи, прийоми і способи її розв'язання;
3. Чітке визначення змісту понять, термінів і категорій, які використовуватимуть учасники дискусії;
4. Обов'язкове обгрунтування власної позиції.

Педагог повинен поступово вчити учнів умінню обгрунтовано дискутувати, наводити вагомі аргументи на захист своєї позиції, розмірковувати принципово, щиро, невимушено, поважати опонента і його погляди.